Follow Me

Close

Оборона фортеці

Оборона фортеці

Фото: EPA/UPG


Кожна вікопомна українська історія, яка, врешті, стає системотворчим міфом (та й не лише українська) насправді складається зі звичайних життєвих порухів пересічних людей, з усіма притаманними їм чеснотами і вадами. Обставини змушують їх до чину, який потім або став славним і взірцевим, або розвіявся і згубився поміж порохняви часів. Тому власні імена є другорядними.

Об этом сообщает Устинов троллит


Інша причина, що локальні життєві драми, бодай у межах однієї кухні, постійно відтворюються за тим самим сценарієм, хіба що в різних масштабах.


Далебі, кілька десятків сценаріїв, за прикладом Борхеса, можна звести до чотирьох. Це, відповідно, історії – повернення, пошуку, штурму і оборони фортеці, та самогубство Бога.


І чинні лицедії цих всесвітніх драм кожного разу не знають про свою банальність, який би вогонь не палав у їхніх серцях і поглядах на той час.


Отож під час обговорення пошуку і повернення один видатний філософ сказав, що, попри все особисте, необхідно родинні, дружні й інші пріоритети відсунути, зробити з цього перепоховання потужну політичну акцію, тобто використати його максимально для добра української справи. Хоча ще ніхто до пуття не знав, в чому вона достеменно полягатиме. Зараз би сказали – ”робити піар”, але тоді такого слова теж, на щастя, не знали.


На це одна видатна поетеса (яка на той час вже відкалатала свій термін в аналогічних таборах за те саме і здобула там посутній вишкіл практичної комунікації з корисними ідіотами) мовчки і блискавично перегнулася через стіл і від душі, навідліг, зарядила філософові смачного і чіпкого ляпаса, який у народі заслужено зветься “лящем”.


Звук цього ляпаса – це такий коан, відповідь на питання вічно пробуджувального дзен-українського розбудизму: “Як звучить діалог української політики і української культури?” Десятиліттями або й століттями він зливається в іронічні аплодисменти Бога, що споглядає на нашу вавилонську державотворчість.


Але трапляються моменти, коли цей лемент вщухає і учасники-супротивники стають пліч-о-пліч, не так від раптових взаємних симпатій, як від холодного подиху близької загрози, чогось зовсім чужого і, ймовірно, фатального. Наче з півночі до місця останньої битви, Вігріду, пливе “винахідник обману” Локі зі своєю армією мертвих, щоб стати на чолі армії зла.


Втім чому "наче"? Ми всі знаємо, ЩО до нас пливе з того напрямку, в якому заборонено стріляти у ворога. Ми всі знаємо, що провісники цього московського Рагнарьоку в різних своїх проявах і знаках уже давно на нашій, ослабленій взаємними ляпасами землі і чуються щораз упевненіше, поводяться нахабніше.


Тоді до справи беруться, либонь, якісь вищі сили. Тому що ми багато разів повторюємо, що, мабуть, Бог любить Україну, якщо пробачає їй стільки часу таку недорікуватість. При цьому не говоримо вголос, що, прецінь, на самих українців він не дуже розраховує, судячи з того, як і в який бік вони хутко мутують.


Публічні читання книги ‘Справа Василя Стуса’ під Печерським судом Києва
Фото: Lb.ua
Публічні читання книги ‘Справа Василя Стуса’ під Печерським судом Києва

У нашому випадку, у нашому хронотопі, часовому і просторовому відтинку, маю на увазі творчість Василя Стуса. Як і у випадку з Шевченком, творчість у цьому сенсі включає в себе і життєвий шлях. Це такий цілісний наратив, де життєпис пояснює поезію і навпаки. Як і у випадку з Шевченком, культурний міф у своєму системотворчому утворився цілком самостійно, і жодні інтерпретації, з гіршими чи кращими намірами, ніколи не підважили його магічної суті. Отого інтеграційного впливу на вічних взаємопоборювачів.


Про історію із судовою забороною книжки про Василя Стуса на сьогодні написано вже чимало, з різною мірою компетентності і дотепності. Огидна ця історія не є якоюсь унікальною, книжки забороняють у різних країнах з різних приводів, від “Тома Соєра” до “Сатанинських сур”, і з такими самими наслідками. Ті, хто пише про “повернення 30-х”, зазвичай навіть про 70-ті не мають уявлення.


Основою всякого авторитаризму є сірість, задуха, гливке болото повсюдного страху і нескінченні доноси сусідів і знайомих, які при зустрічі тобі фальшиво усміхаються і швидко переходять на протилежний бік вулиці. Боротьба з ним – це не боротьба світла і темряви, це намагання, попри все, світити в густий туман, хоч на пів кроку.


Сартр (який, далебі, знав схожий вислів Паскаля) писав, що в кожній людині є діра завбільшки з Бога, і кожен заповнює її як може. Василь Стус цілком свідомо, до останніх днів заповнював її власною жертовністю. Він непоступливо, свідомо і послідовно йшов до загину, і у відповідь на численні прохання знайомих якось поберегтися казав: “Я хочу, щоб ця машина мене перемолола”.


Можна припустити, що така життєва філософія ліпить з людини щось більше, ніж вона здатна про себе уявити, а її смерть випалює із цієї божественної глини щось неймовірно тривке, загадкове і дієве.


Раціональні об’єднавчі чинники, що їх українці віками шукають, мов той святий Грааль чи квітку папороті, жодного разу не ставали вповні об’єднавчими. Це така облуда раціонального, що маси потребують освіченості, логіки, компетентності й узагалі розуму. Подивіться на це “торжество народної мудрості” за наслідками будь-яких виборів, щоразу вибір розумніший і прогресивніший, еге ж?


Об’єднавчу місію здійснюють шаленці, політичні ченці, особисте життя яких (і їхніх рідних і близьких) пішло за вітром. Власне, ця місія здійснюється і попри їхню особисту волю, і цей вплив триває довго і по смерті й у химерний спосіб активізується в часи, коли сірість знову починає затуляти сонце.


Це об’єднання має природу вихору чи смерчу – воно затягує своєю енергією все, що на поверхні, і там тоді вже годі шукати салонної вишуканості чи міряння заслугами, і навіть вікопомні ляпаси долинають з глибини цього вихору, але його повільний і невпинний рух не залежить від особистих воль, амбіцій чи фантазій.


За мефістофельською іронією долі, цей процес запускається саме тими, хто понад усе боїться його наслідків, як нечиста сила – екзорцизму. Провидіння, либонь, має незле почуття гумору.


Селфі з книжкою як політичний акт


Анатомія процесу з написанням, публікацією, розповсюдженням, судовим процесом і кумедною квазізабороною книги про Василя Стуса дуже виразно показує, як навіть окремо взятий негідник спричиняє об’єднання людей, які відволікаються від взаємних політичних ляпасів на поклик чогось вагомішого.


Наратив цього об’єднання теж незвичний. Звісно, проти ворога богів Фенрір-чука, породження Локі – Путіна, який ось-ось порве рештки ланцюга із сакральних вишивок і різних оберегів. Це доволі традиційно для українців – бути проти когось. А от об’єднання “за” зустрічається рідко.


Фото: Макс Требухов


Далебі, є шляхетний набір проголошених національних цінностей, є ще якісь набори, але вони в сучасному світі беркицяються в головах людей, як скалки кольорового скла в калейдоскопі. Голова йде обертом від такої європейської краси, але пуття з того нема ніякого, тому що гроші, сила і розум кують перемогу будь-чию, поза всіма цими цінностями. Ці три підмурки мають бути рівними, бо якщо Бог навіщось дає гроші і силу, а не дає розуму, як вже було не раз, то такі претенденти на корону світу швидко щезають десь у якомусь Ростові, хоча нічого і не віщувало смерчу, який їх зносить.


Природа смерчу взагалі чудернацька, точних пояснень, як він виникає, немає, відомо лише про значну різницю потенціалів атмосферного тиску, що лійка смерчу виникає на межі цих тисків, а потім уже суне додолу.


Ми маємо зараз доволі паскудну політичну погоду, спричинену, як це традиційно у нас ведеться, добрими намірами одних і цинічною хитрістю інших. Оця різниця тисків могла б собі вічно лишатися в соціальних мережах, які підлягають деградації так само, як і все, що їх живить. Але немайнові інтереси, бач, виявилися тим химерним тригером, який масово змусив людей купувати книжку про Стуса, перечитувати його вірші і цікавитися всім, пов’язаним з ним.


Звісно, в масштабах країни, де 30% громадян не вважають Росію країною-агресором, це не дуже багато. Далебі, це та сама “малесенька щопта”, про яку у віршах писав Стус. Але містика впливу в тому, що, по-перше, люди виступають в оборону певних цінностей. Нехай навіть це слово ними не вживається. Тим більше вірогідності, що це цінності справжні. Бо як говориться в посланні апостола Павла до коринтян: “Віра є доказ речей незримих”.


По друге, ця оборона є активною, дієвою, що для диванної нашої спільноти також не дуже характерно. Але буває, що настає щось таке, що всидіти в зонах комфорту вони вже не можуть. Старе гасло “ідеї і чину” нашими патріотичними теоретиками заяложилося до того, що вічні дискусії про національну ідею геть затерли саму навіть думку про рішучу і самовіддану дію, чин, як про таку, де треба особисто подавати приклад, і на цьому в більшості випадків яловий патріотизм закінчується.


Не всі смерчі сягають сили торнадо, не всі соціальні рухи міняють конфігурацію людських уподобань. Але такі історії, як судилисько над книжкою, попри намагання ворога звузити і десакралізувати український світогляд, вибухово його розширюють.


Це не більше, ніж спалах. Але в цьому спалаху виразно видно фортечні мури українства і тих, хто всередині. Попри різнобарвний туман, який рясно надсилається з півночі, спалах Стусової творчо-життєвої енергії вказує на те, якої саме оборони ця фортеця потребує.


Коса смерті й український камінь. Текст Олега Покальчука


Джерело статті: “https://lb.ua/society/2020/10/22/468683_oborona_fortetsi.html”